Незабутня подорож (Зі спогадів Одарки Бандрівської)

Мандрівне життя Соломії Крушельницької, пов’язане з її артистичною кар’єрою, завершилося у мальовничому італійському містечку Віареджо на березі Тірренського моря. За словами письменника Джорджо Папасольї, артистка після тріумфальних успіхів на світових оперних сценах “одного дня кинула якір” у цьому тихому курортному місті та стала невід’ємною частиною його історії. Від 1910-го до 1939 року Соломія разом з чоловіком Чезаре Річчоні постійно мешкала у Віареджо в будинку знаному як вілла “Salome”. На запрошення господині дому тут часто бували члени її великої родини. Двічі гостила у своєї знаменитої тітки Одарка Бандрівська. У 1920 році вона вперше приїхала до Віареджо на відпочинок після закінчення ґімназії, вдруге, у 1928 році – з метою вдосконалення своєї вокальної майстерності у Соломії Крушельницької.

Про перебування у Віареджо О.Бандрівська залишила цікаві, сповнені ностальгії спогади. Подаємо її згадку про першу поїздку до Італії. Спогад написаний у 1970-роки, друкується із незначними скороченнями, мову авторки збережено. 

МОЯ ПЕРША ПОЇЗДКА ДО ТІТКИ СОЛОМІЇ В ІТАЛІЮ

В травні 1920 р. я закінчила класичну гімназію, а літом дістала моя мати запрошення від тітки Соломії приїхати зі мною до Віареджіо. В половині серпня ми виїхали зі Львова. Тітка запросила також на той час до себе мого брата Володимира, що жив тоді в Швейцарії, щоб ми з ним могли побачитися. Їхали ми через Відень, столичне місто Австрії, краса архітектури якого зробила на мене потрясаюче враження. У Відні ми задержалися майже тиждень, бо треба було дістати виїздове “візо” до Італії. [...]

З Відня їхали ми через Семмерінг, Брук, Леобен, Клагенфурт, Віллях, Удіне до Венеції. Тут вперше в моєму житті побачила я море. З-над Адріатичного моря треба було переїхати Італію поперек – через Падую, Больонію, Пістою і Люкку до Віареджіо, що лежить над Тиренським морем.

Ми не телеграфували, коли точно приїдемо, тому ніхто нас не зустрічав на двірці (вокзал, залізнична станція – Г.Т.). Взяли однокінну дорожку (таксі ще в тому часі не було) і заїхали на місце: на вулицю Кардуччі № 34. Тітка нас сердечно привітала, мені, пам’ятаю, виступили до очей сльози зі зворушення.

Вілла-каменичка двоповерхова – триетажна (О. Бандрівська тут подає розклад поверхів, прийнятий у Європі, а також у Галичині до 1939 р. – Г.Т.) стояла (за Другої світової війни зруйнована вілла вибухом міни в сусіднім будинку) на самому побережжі Тиренського моря, тобто фронтом до заходу сонця. Попробую подати розклад вілли. На партері знаходилася гостинна, кабінет з бібліотекою вуйка Чезара Річчіоні, їдальня і кухня. З їдальні вихід до городця з квітами і мармуровим столом, при якому літом вечеряють.

На І-ому поверсі велика кімната з фортепіаном і нотною бібліотекою. На стінах картини, портрети тітки пензля видатних італійських художників і фотографічні знимки. З великого балкону подивляли ми красу заходу сонця в море. Дальше – кімната-спальня тітки Соломії з малим балконом до городця, лазничка і кімната-спальня вуйка Чезара. На ІІ-ому поверсі в одній фронтовій кімнаті ночували ми з мамою, в другій – брат. Дальше в сторону городця були кімнати з театральною гардеробою (у великих шафах) і спальні кімнати для кухарки, гардероб’янної (Тут – покоївка – Г.Т.) і лакея.

Тітка Соломія скаржилася на завороти голови і тому мусила точно придержуватися лікарем приписаного режиму. Кожного ранку перед їдою ходила або вздовж морського побережжя пісковим пляжем кілька кілометрів там і назад, або в недалекий шпильковий ліс піній – дерев височенних, з широким верховіттям. Моя мама і я товаришили тітці в тих проходах.

Вертали ми на 9-ту годину і сідали до спільного снідання з вуйком і братом. Снідання складалося з білої кави, білого пшеничного хліба з маслом або медом. По сніданню тітка з мамою залишалися вдома, а ми з братом йшли на пляж, грітися на сонці і купатися. Точно о годині 1-ій сходилися всі на обід, подібний до нашого обіду, тільки замість зупи на перше було різотто або макарони, або кукурудзяна каша, на друге м’ясо або риба, багато ярини, обов’язково салата з оливою і часником, на третє солодка потрава і обов’язково щось з фруктів. До обіду подавали воду і червоне кисле (сухе –Г.Т.) вино свого виробу.

Вечеряють італійці звичайно о годині 6-ій (18-ій). На вечерю подавали зупу, щось з м’яса або морської риби, щось з фруктів і кусочки плавленого сира. Всі страви їдять з білим пшеничним хлібом.

Ми приїхали з Галичини, де війна перейшла кілька разів, де хліб пекли з кукурудзяної і ячмінної муки, домішуючи ще й картоплю та інше. Довгий час не було рису, гречаних круп і кави. Тяжко було дістати масло. Хліб мастили повидлами або мармеладами. Життя і природа у нас в Галичині представлялася тоді в темних красках. А Італія належала до держав, які виграли першу світову війну. Тут дороги аж біліли від сонця та по них їздили блискучі автомашини. Люди усміхнені, переважно веселі, небо безхмарне, постійна погода, повітря морське чисте, море грає всіма красками і манить до себе.

На час літньої спеки вікна закриті віконницями, так що в хатах можна читати, працювати і відпочивати. Кожної днини о годині 5-ій (17-ій) сходилися ми у вітальній кімнаті на І-му поверсі, де нам тітка співала переважно українські народні пісні в обробці М. Лисенка, як також під свій акомпанемент. [...] О 6-ій годині вечеряли ми в городчику (садку) під голим небом. По вечері виходили на вулицю; господарі зустрічали знайомих, лакей виносив кошикові (плетені з лози меблі – Г.Т.) фотелі на вулицю під хату, знайомих запрошували сідати і йшла розмова про новини дня. Італійці кажуть, що здорóво є по вечері проходжуватися. Тож і ми ходили по місті, вступали до магазинів, робили дрібні закупки на слідуючий день та звичайно заходили в сторону “моля” (пірс), де причалюють кораблі і рибацькі човни. У Віареджіо жило (не знаю, як тепер) багато рибаків, які рано випливали на море на човнах з вітрилами, а вечором вертали з наловленою рибою.

За час нашого одномісячного побуту у Віареджіо пережили ми трясення землі, вогнище якого було в Карарийських горах, недалеко віддалених від Віареджіо.

Перший раз відбулося в пообідню пору між 3-4 годиною. Мама спала, а я читала книжку. Спершу відчувся гей би підземний глухий стогін, відтак будинок похилився в одну сторону, відтак в противну сторону і дрібнішим трепетом вернувся до рівноваги. Мама раптом збудилася і стала на рівні ноги. А тут чуємо з долини голос тітки Соломії, взиваючий нас сходити на долину, бо то трясення землі. Всі висячі лампи ще довгий час хиталися, як маятники в годинниках. Люди говорили, що на одному трясенні землі звичайно не кінчається, що може ще протягом кількох днів повторятися трясення що три години. І дійсно так було. При нашій вечері в городчику чуємо виття собак і легкий рух стола, при чому вода і вино в склянках зачали рухатися. Ввечері огорнула мешканців Віареджіо паніка. Багато людей йшло і їхало машинами з постіллю ночувати на пляж. Тітка Соломія запропонувала, щоб ми всі переночували в одній кімнаті на партері, щоб в разі сильного трясення землі можна було вибігти на вулицю. Ще раз повторилося трясення землі на другий день, в полудне, коли ми були на пляжі. Пісок пересипався дрібними хвилями-фалдами під нашими ногами. Вечером слідуючого дня через Віареджіо йшли походом люди, які втратили дах над головою в Карарийських горах.

Та й наш побут добігав кінця. Надійшов день, що мусили попрощатися з тіткою Соломією і вуйком Чезаром та вибиратися в поворотну подорож. По дорозі задержалися кілька днів у Флоренції, відтак у Венеції побували близько тиждень, щоб виробити поворотне візо до Австрії та звидіти чудові пам’ятки архітектури і мистецтва. Тітка Соломія гостила нас сердечно і тому перебування в Італії, а зокрема у Віареджіо, залишилося в пам’яті як один прекрасний чудовий сон.

Підготувала Галина Тихобаєва