Музей: від скарбосховища до інтерактивної експозиції. Історичний аспект.

Пропоноване дослідження є спробою проаналізувати процес розвитку музейної експозиції з точки зору її взаємодії з відвідувачем, а також виявити передумови впровадження в сучасну музейну практику інтерактивних технологій, зокрема в експозиційній сфері. У даному дослідженні ми опираємося на праці українських і зарубіжних музеєзнавців, систематизуючи матеріал під обраним кутом зору, а також використовуємо власний досвід, набутий під час участі в міжнародних проектах.

Музеальний феномен пов’язаний із давньою здатністю людей збирати і зберігати особливі предмети, які є знаками часу, культури, важливими для певних соціальних груп, та поширювати це значення у різних контекстах. Прототипом музею чеський музеолог Збинек Странскі вважав Ноїв ковчег, де Ной зібрав усе важливе для продовження життя: “Ковчег постав з екзистенційної потреби виокремити щось із реального ходу речей та протиставити у такий спосіб природному процесу і щезанню себе, щоб репрезентувати і передавати вартості пам’яті”. [3]

За кількатисячну історію людства колекції пройшли довгий шлях розвитку і перевтілення. У різні часи вони мали містичне, сакральне, політичне, культурне значення. Але про музей в сучасному значенні цього слова можна говорити лише тоді, коли присутні три основні ознаки, що їх виділяє, зокрема, українське музеєзнавство.

Перша ознака музеїв: вони збирають, вивчають та зберігають першоджерела або оригінали, тобто пам’ятки, пов’язані з розвитком природи, життям суспільства.

Друга ознака полягає у тому, що музеї працюють з різнорідними першоджерелами – використовують геологічні, палеонтологічні, зоологічні, антропологічні та інші природничі колекції, предмети матеріальної культури (знаряддя праці, інструменти, ремісничі вироби, зброю, побутові речі тощо), пам’ятки духовної культури (твори живопису, графіки, скульптури, декоративного мистецтва тощо), а також рукописні й друковані документи.

Третьою ознакою музеїв є те, що вони використовують свої фонди для популяризації першоджерел – показу їх в експозиційних залах, на спеціальних виставках, за допомогою екскурсій, лекцій, освітніх програм або інших специфічних видів музейної діяльності. [5, с. 11]

Коли ж виникло поняття музейної експозиції і яким чином вона видозмінювалась? Тут вважаємо необхідним зробити невеликий історичний огляд. Розроблено декілька періодизацій еволюції музею як суспільної інституції. Так, відомий німецький музеолог Фрідріх Вайдахер виділяє п’ять епох у розвитку музеїв:

1. Домузейна епоха – від найперших ознак у Месопотамії початку ІІ тис. до н.е. до скарбниць ХІV ст.

2. Протомузейна епоха – князівські збірки ХІV-ХVІІ ст.

3. Палеомузейна епоха – колекції бюргерів та перші публічні музеї ХVІІ-ХVІІІ ст.

4. Мезомузейна епоха – від державних музеїв кінця ХVІІІ ст. до першої половини ХХ ст.

5. Неомузейна епоха – від закінчення ІІ Світової війни і до сьогодні. [1, 62]

   
   

Українське музеєзнавство пропонує дещо іншу періодизацію, якої дотримуємося в даному дослідженні:

1. протомузейний період – V тисячоліття до н.е. – ХVІ ст.;

2. ранньомузейний період – ХVІ – І половина ХІХ ст.;

3. класичний період – ІІ половина ХІХ ст. – 1970-ті рр.;

4. сучасний період – з кінця 1970-х рр. і до сьогодні. [5, с. 19]

   
   
   
   

1. Протомузейний період охоплює частину людської історії від зародження суспільної нерівності до появи перших стаціонарних колекцій у ренесансній Європі.

У стародавньому світі існувало два види скарбосховищ (зустрічається також термін “давньосховище” [6, с. 28]): світські і храмові. Найбільшими відомими скарбницями були палаци фараонів у Єгипті, Мікенський і Кноський палаци, цитаделі фінікійських міст-держав Бібла, Арвада, Сідона, Тіра, бібліотека Вавілонського палацу та Александрійська бібліотека в Єгипті.

В античну епоху осередками зосередження мистецьких творів і культивування різних мистецтв стали еллінські храми, де зберігалися спеціальні культові предмети (анатеми), що були непридатними для побуту, або спеціально вилучені з побутового обігу, і які були призначені для богів (вази, статуї, амфори з дорогоцінними оліями, дива природи і т. д.).

Перші колекції, які виразно мали мистецьку і наукову мету, були створені у місті Александрії (Єгипет), де у 290 р. до н. е. Птолемей І Сотер заснував музейон – центр науки та навчання, присвячений музам. Його син, Птолемей ІІ Філадельтос перетворив його в ідеальне місце для наукових досліджень і творчості, де разом жили і працювали вчені й митці. У музейоні зберігалися природничі колекції, предмети культури і мистецтва. Звідси і походить термін “музей”. Із захопленням Греції Римом та занепадом грецької культури у середині ІІ ст. до н. е. інтерес до творів мистецтва і старожитностей лише зріс. В Римській імперії колекціонування стало політичною програмою.

З утвердженням християнства в країнах Західної Європи основними осередками збору священних дарів і реліквій стають папська та єпископська курії, монастирі та храми. Саме бажання оволодіти скарбами Східної церкви у ХІV ст. спонукала католицьку церкву розпочати хрестові походи. 

Аналізуючи стародавні скарбосховища, можемо зробити висновок, що вони не мають нічого спільного з музеями, оскільки мистецькі твори, які в них нагромаджувалися, зберігали не з історичних, чи естетичних зацікавлень, а щоб вилучити їх з історичного плину, взагалі з існування в часі та від профанації світу. Про експонування цих предметів взагалі не йде мова – вони були недоступні для огляду.

2. Ранньомузейний період пов’язаний із зародженням і розвитком колекціонування в країнах Європи. Воно існувало на різних рівнях суспільної ієрархії: колекціонерами були церковні діячі, правителі держав, аристократи, заможні й освічені люди (бюргери, аптекарі, вчені-натуралісти, лікарі, мандрівники і т.д.), наукові товариства. Мета колекціонування різна – презентаційна, політична, сакральна, наукові інтереси та мистецькі зацікавлення. У цей період були створені перші синкретичні музеї (протомузеї), основою яких стали приватні збірки.

Найшвидше мода на колекціонування прийшла в Італію (XV-XVI ст.) і пов’язана, в першу чергу, з історією відомої Флорентійської родини Медичі. Впродовж багатьох поколінь представники цієї родини збирали твори мистецтва і пам’ятки природи, проводили розкопки античних міст, засновували музеї. У 1743 р. Анна Марія Людовіка, сестра останнього великого герцога Медичі Джіана Ґастоне, заповіла родинні скарби Флоренції.

Відомими колекціонерами, меценатами мистецтва, засновниками музеїв в Італії були Папи римські (Павло ІІ, Сикст ІV, Юлій ІІ, Павло ІІІ та ін.). Їхні колекції зараз є окрасою Ватиканських музеїв.

Колекціонуванням захоплювалися монархи Іспанії, Англії, Німеччини, Франції і Росії. У країнах Європи у ХVІ -ХVІІІ ст. колекціонування в першу чергу пов’язане з облаштуванням палацових, церковних і приватних ранньомузейних зібрань. Вони існували у двох різновидах:

– презентаційні збірки, які виставлялися для експонування з метою продемонструвати багатство і впливовість держави, церкви, вразити присутніх розкішшю і багатством. Спосіб експонування мистецьких творів був підпорядкований вищезгаданій меті, тому предмети розташовувалися досить щільно, заповнюючи весь експозиційний простір, або були частиною інтер’єрів.

– приватні збірки (кунсткамери, мюнц-кабінети, натуралієнкабінети, гардероби, студії), які мали інтимний характер, розкривали мистецькі та наукові зацікавлення освічених монархів, вельмож, бюргерів. Вони не були розраховані для стороннього огляду.

Отже, у європейських збірках XVI-XVIII ст. присутні лише дві ознаки музею: перша (формування, опис, збереження колекції) і друга (різноманітність представлених раритетів). Первісне поняття дефініції “музей”, на противагу сьогоднішньому, підкреслювало виняткові функції, музейні колекції були доступні невеликій групі вибраних осіб, а експозиційна робота присутня лише в зародковому стані.

Серед найвідоміших зібрань ХVІІ-ХVІІІ ст., які майже в цілості збереглися дотепер, назвемо Ватиканські музеї, скарбницю історичних коштовностей “Зелені склепіння” (Grüne Gewölbe) та картинну галерею у Цвінґері (Дрезден), кунсткамеру й Ермітаж у Петербурзі. Відомі монархічні зібрання увійшли до складу збірок Британського музею, Лувру, Пінакотеки в Мюнхені, Музейного острова в Берліні та інших славетних музеїв Європи. В контексті даної теми зауважимо, що експозиції цих музеїв і зараз витримані у традиціях свого часу і жодних інтерактивних елементів не передбачають.

Важливим фактором у розвитку музейної експозиції є доступність музеїв для громадськості. Про музей як такий йдеться лише тоді, коли попри функції цілеспрямованого музейного збирання, зберігання та дослідження об’єктів, які мають особливе суспільне значення, передбачене ще й їхнє використання, тобто експонування цих об’єктів для кожного, незалежно від його стану, освіти чи походження. До XVII ст. не встановлено фактів існування музеїв, доступних більш-менш широкому загалу, а до кінця XVIII ст. такі музеї були скоріше винятками. Першими виразними прикладами публічних музеїв були “Амербахівський кабінет” у Базелі (1661 р.) та музей Ешмола в Оксфорді (1693 р.), Британський музей (1753 р.), Лувр (1793 р.).

Поштовхом для відкриття музеїв для широких верств суспільства на зламі XVIIІ - ХІХ ст. стали зміни, спричинені Великою французькою революцією. Тоді, щоб підвищити культурний рівень населення, були націоналізовані численні збірки, зокрема княжі, а також колекції монархічних династій.

Принципи експонування музейних предметів залишаються незмінними. Основною метою є демонстрація колекції, яка не передбачає зворотнього зв’язку з боку публіки.

3. У класичний період (починаючи з ІІ пол. ХІХ ст.) розвиток музеїв був безпосередньо пов’язаний із певними суспільно-політичними обставинами. Буржуазні революції пробудили інтерес суспільства в багатьох країнах до національної історії та культури і таким чином сприяли появі історичних, етнографічних, антропологічних, краєзнавчих музеїв, скансенів.

Виникнення і розвиток великих міст, індустріалізація сприяли утворенню музеїв, які були зорієнтовані на окрему категорію відвідувачів. Так виникають музеї художнього промислу, Мистецтва та промисловості, технічні музеї, які мали бути місцем для відпочинку робітників, демонструвати зразки ремесел і досягнення промисловості.

У цей період розвивається теоретичне і практичне музеєзнавство. Формуються основні принципи побудови експозиції, впроваджується професійна освіта для музейних працівників. У музеях починають працювати висококваліфіковані науковці. Держави беруть музеї під свою опіку. Це означало комфортне існування для музейного персоналу, а для публіки – безкоштовне відвідування. Проте, інтереси відвідувачів були на другому плані. В основному музеї в цей період займалися комплектацією та науковим дослідженням колекцій. Так виникає “академічний” тип музею.

Інший тип музею, який зорієнтований на публіку (умовно його можна назвати “динамічний” музей), бере початок від традицій Всесвітніх виставок (перша виставка відбулася у Лондоні в 1851 р.). Це були репрезентативні заходи, на яких мільйонній публіці показували новітні та найкращі досягнення в різних галузях. Деякі з цих виставок ставали основою музеїв, наприклад Музей художнього промислу в Лондоні (зараз Музей Вікторії та Альберта), Музей мистецтва і промисловості у Філадельфії та ін. Виставки розвинулися з традицій святкових ярмарок і тому містили елементи шоу, які згодом перейняли музеї. Цього бачення музейної експозиції зараз дотримуються передусім у США, а також у Великобританії та Скандинавії.

На початку ХХ ст. в європейських країнах відбувається революція у поглядах на музей. У суспільстві виникає думка, що німого споглядання раритетів не достатньо, що музейна експозиція повинна відповідати різним потребам різної публіки. Наведемо декілька висловлювань.

Художник Казимир Малевич назвав музеї “непорушними гробницями мистецтва”, а музейних працівників жрецями, які стоять на сторожі священного мистецтва.

Відомий музеолог Лов іронічно писав, що музеї – це “ізольовані фрагменти європейської культури, що потрапили у вороже оточення”.

Джон Коттон Дана, американський бібліотекар-науковець і музейний працівник вважав, що музеї існують для того, щоб “дивуватися і витріщатися”, а об’єкти, виставлені рядами у скляних вітринах “німими як мумії, та майже такими ж повчальними, як і ряд телеграфних стовпів”. [1, с. 93]

Такі настрої і підготували виникнення нового підходу до музейної експозиції в сучасний період розвитку музеїв.

4. Саме на сучасному етапі розвитку музеїв ми можемо говорити про тотальне впровадження інтерактиву, тобто створення експозицій, які передбачають активний взаємозв’язок з відвідувачами. Для цього виникли дуже сприятливі обставини:

– вимоги публіки, яка не бажає бути спостерігачем, а хоче брати безпосередню участь у музейному дійстві;

– розвиток новітніх технологій, які допомагають втілити це бажання у життя;

– виникнення сектору незалежних (приватних) музеїв, який спричинив появу конкуренції і активізував пошук нових методів і форм діяльності;

– зміна стосунків між державою і музеями.

Справжнім проривом у музейній справі, вибухом у мистецтві музейної експозиції стала виставка у Британському музеї, присвячена фараону Тутанхамону, яка відбулася у 1972-1973 рр. Виставка зібрала 1,7 млн. відвідувачів, отримала широкий резонанс у суспільстві. Відтоді музеї намагаються бути модними і престижними закладами, які пропагують добрий смак, останні новинки в галузі дизайну та новітніх технологій. Відкриття нових експозицій перетворюється на феєричне видовище. В атмосфері ринкової економіки 1980-х років поступово зароджується нове розуміння комерційної діяльності музеїв. Виникає думка, що музеї не просто повинні утримувати себе, але й бути прибутковими. Вводяться методи управління, які не роблять жодної різниці між музеями та бізнесом. Наукові дослідження у музеях відходять на другий план.

Окремою темою дослідження є американські музеї, які у даний час найбільше впроваджують інтерактивні методи як в освітньо-масову, так і в експозиційну роботу.

Перші музеї на американському континенті з’являються у XVIII ст. Особливістю музейної справи у США, є те, що Сполучені Штати – молода країна, – проминула протомузейний і частину класичного періоду розвитку музеїв. Музеї в Америці використовували досвід європейських і будувалися на комерційній основі, з урахуванням бажань і смаків публіки та ментальності американського суспільства, яке зорієнтоване на споживання.

Друга особливість американських музеїв пов’язана з фінансовим становищем США – найбагатшої держави, що дозволило їй придбати значні музейні колекції у Західній Європі, а також унікальні артефакти на інших континентах. Вони заклали основу найвідоміших музеїв у США: Метрополітен, система Смітсоніївських музеїв, Художній музей у Філадельфії та ін., які є зразками “академічних” музеїв. Інші музеї, які мають менші колекції, зазвичай мобільніші, “динамічні”, будуються на місцевих, локальних матеріалах і широко використовують інтерактивні елементи в експозиціях. Тут варто назвати еко-музеї, подорожуючі музеї (музей-автобус, музей-корабель, музей-валіза); дитячі музеї; музеї, інтегровані в навколишнє середовище.

Третя особливість полягає у тому, що музеї США знаходяться під опікою не держави, а громадських організацій або благодійних фондів. Утримуючи мінімальний постійний штат фахівців, вони широко залучають волонтерів (до 80% персоналу), які провадять екскурсійну, освітню і просвітницьку діяльність. Тому основний вектор діяльності американських музеїв спрямований на задоволення потреб відвідувача, а не на наукові дослідження. Науковою роботою у США займаються університети та бібліотеки.

Ці три особливості музейної системи у США пояснюють той факт, чому американські музеї зараз є лідерами у використанні інтерактивних технологій. Вони широко застосовують в експозиційній роботі допоміжні засоби: муляжі, макети, копії, віртуальні реконструкції, інтерактивне цифрове обладнання, костюмовані екскурсії (музейний працівник одночасно виступає у двох іпостасях: як екскурсовод і як історичний суб’єкт). Такі експозиції приваблюють відвідувачів, бо є презентабельними, а також передбачають безпосередній контакт і взаємодію: “експонати” доступні, їх можна брати в руки, досліджувати з допомогою різних пристроїв, в окремих випадках навіть спілкуватися з ними.

Розвиток музейної справи в України має свої особливості, які сформовані соціально-політичними обставинами. Впродовж століть українські землі були у складі різних держав (Російська імперія, Австрія, Австро-Угорщина, Польща, СРСР), і, очевидно, музеї в різних регіонах в окремі періоди розвивалися в різних умовах і традиціях. Ми не ставимо перед собою завдання детального аналізу музейної справи в України, зупинимося лише на основних етапах.

На нашу думку, до утвердження радянської влади розвиток українських музеїв вкладається у вище зазначену періодизацію, а потім – співпадає з етапами розвитку держави Україна:

1. Протомузейний період (ІХ – XVІ ст.).

2. Ранньомузейний період (ХVІ – І пол ХІХ ст.).

3. Класичний період (І пол ХІХ ст. – 1917 р. (Наддніпрянщина); І пол ХІХ ст. – 1939 р. (Західна Україна)).

4. Радянський період (від утвердження радянської влади до 1991 р.).

5. Сучасний (1991 р. – і до сьогодні).

1. Протомузейний період охоплює колекції книг, ікон, художніх виробів, які зберігалися в храмах ще в часи Київської Русі (Софійський собор у Києві, Києво-Печерський монастир, Почаївський монастир та ін.). Саме ці скарбосховища стали попередниками сучасних музеїв в Україні.

2. Ранньомузейний період включає великі збірки художніх творів, сформовані у феодальних замках та династичних маєтках: Яна Собєського (Жовква), родин Синявських (Бережанський замок), Вишневецьких (с. Вишнівці), Кирила Разумовського (Батурин) та ін. Способи експонування цих колекцій були аналогічними до європейських презентаційних збірок ХVІ-ХVІІІ ст.

3. З початком класичного періоду (І пол. ХІХ ст.) було відкрито декілька музеїв різного профілю у Миколаєві, Феодосії, Одесі, Керчі, основні фонди яких становили матеріали археологічних розкопок. Тоді ж були засновані університетські музеї. Так, у 1807 р. при Харківському університеті відкрито кілька музеїв: Археологічний, Зоологічний, Мінералогічний, Музей образотворчих мистецтв. У 1834-1837 при Київському університеті також були створені музеї: Старожитностей, Нумізматичний, Образотворчих мистецтв та Зоологічний. У ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст. виникає низка історичних та природничих музеїв: Херсонський музей старожитностей та Археологічний музей, Музей архівної комісії та Музей українських старожитностей ім. Тарнавського у Чернігові та ін. Тоді ж на базі приватних колекцій відкриваються художні музеї у Харкові, Києві, Одесі, Феодосії, Миколаєві та Катеринославі.

У Західній Україні в кінці ХІХ і до 1939 р. музейна справа розвивалася в руслі традицій західноєвропейських музеїв. Найбільше музейних установ було створено у Львові: Львівський історичний музей, Міський промисловий музей, Музей Ставропігійського інституту, Етнографічний музей НТШ, Археологічний музей “Народного Дому”, Народний музей (тепер Львівська галерея мистецтв).

Усі музеї ХІХ – поч. ХХ ст. були типовими “академічними” музеями, які головним своїм завданням бачили збереження і дослідження культурної спадщини.

4. Розвиток музеїв у радянський період був складним і неоднозначним, а, отже, мав позитивні і негативні сторони. Так, у деякі періоди розвитку СРСР існувала пряма загроза для музейних колекцій, зокрема під час революції 1917 р., в роки Громадянської війни, а також у 1930-ті рр., коли посилилася боротьба з “буржуазними” проявами у музейній діяльності. Тоді велика частина музейних колекцій потрапила у так звані “спец. фонди”, або була знищена. Події ІІ Світової війни також мали фатальні наслідки у ділянці збереження культурної спадщини. Відбулося велике переміщення музейних фондів. Частина колекцій постраждала під час окупації – була розграбована, або вивезена до Німеччини. Інша частина музейних збірок була евакуйована до східних регіонів колишнього Радянського Союзу, проте не всі музейні предмети після війни повернулися назад, вони “осіли” у фондах музеїв Москви та Ленінграду (тепер Санкт-Петербург).

Крім того, в радянський період музеї стають заручниками системи і часто змушені були виконувати ідеологічні замовлення. Особливий пресинг заклади культури відчували 1930-х рр. Тематико-експозиційні плани, тексти екскурсій і лекцій затверджувалися на партійному рівні. Саме тому зовсім не розвивалися ігрові, інтерактивні форми роботи з відвідувачами, які передбачають великий відсоток імпровізації. Про інтерактивні експозиції навіть не було мови. Можна сказати, що музеї “законсервувалися” на рівні початку ХХ ст., і аж до початку ХХІ ст. залишалися “непорушними гробницями мистецтва”.

Щодо позитивних моментів, то слід відмітити, що радянська держава взяла діючі музеї на повне забезпечення: виділялися кошти на розвиток матеріально-технічної бази, охорону, закупівлю експонатів. Ще у 1920-х рр., в умовах політики українізації, підвищується інтерес і уряду, і громадськості до музеїв. З’являється масовий краєзнавчий рух, аматорська ініціатива призводить до зростання музейної мережі. Зростає увага до теорії і методики музейної справи. Вводиться в практику культурно-освітня діяльність, отримує підтримку науково-дослідна робота музеїв. 1960-1990 рр. великого поширення набули народні музеї, які створювалися з ініціативи Українського товариства охорони пам’яток історії і культури, окремих наукових установ чи науковців, ентузіастів-аматорів і працювали на громадських засадах.

Радянська музейна система була сповнена парадоксами.

Так, у цей період здійснювалося глибоке опрацювання музейних збірок, видання каталогів, програм, методичних розробок і путівників. Проводилася наукова та освітньо-масова робота. У музеях працювали висококваліфіковані науковці, регулярно відбувалися стажування і курси підвищення кваліфікації. Проте в країні, в якій налічувалося десятки тисяч музеїв різного профілю, була відсутня базова професійна музейна освіта.

З одного боку, була налагоджена тісна співпраця музею зі школою та вищими навчальними закладами. Відвідування музеїв входило в програму профільних дисциплін. В європейській музеології навіть існує вислів, що “європейський тип музею – це музей-салон, американський – музей-клуб, радянський – музей-школа” [1, с. 142]. З другого боку, сама методика проведення екскурсій та побудови експозиції викликала спротив у школярів та студентів і відбивала бажання відвідувати музеї в майбутньому.

Активно розвивалася співпраця музеїв з двома існуючими туристичними організаціями: “Бюро подорожей та екскурсій”, яка забезпечувала внутрішній туризм, і “Супутником” (міжнародний туризм). Кожна програма перебування туристичної групи у будь-якому місті Радянського Союзу і за межами СРСР передбачала відвідини музеїв. Проте, при найменшій можливості туристи намагалися уникнути примусових екскурсій у музеях.

З набуттям Україною незалежності ситуація в музеях залишилася непростою. У 1990-х рр. музеї вперше перестали відчувати ідеологічний тиск з боку держави. Проте склалася така ситуація, що вони виявилися непотрібним тягарем. Держава була не в змозі повністю утримувати музеї, але й для самостійного розвитку не було умов.

Проблеми, які так гостро стояли в перші роки незалежності України, залишаються актуальними і дотепер: застаріла матеріально-технічна база, недосконале законодавство, яке забороняє комерційну діяльність (музеї залишаються неприбутковими організаціями), немає закону про меценатство, що гальмує стосунки музею і потенційних спонсорів, застаріла фондова документація. У зв’язку з відсутністю уніфікованої комп’ютерної програми не проводиться оцифрування музейних колекцій, в зародковому стані проектна діяльність. Незважаючи на ці обставини, українські музеї активно шукають шляхи для подолання кризи. В сучасному світі вони вже не є рутинними установами, з мінімальним, але стабільним фінансуванням, а перетворюються в частину творчої індустрії. Позитивну роль в процесі оновлення музеїв може відіграти досвід, здобутий іншими країнами в галузі музейного менеджменту та освітніх програм.

Сьогодні українські музеї намагаються йти в ногу з часом, перебудовуючи свою стратегію з огляду на потреби публіки. Найгнучкішою галуззю є освітньо-масова робота, оскільки вона не передбачає великих фінансових вкладень. Поширеним явищем в українських музеях є проведення інтерактивних екскурсій, майстер-класів, інтерактивних музейних уроків, фестивалів, квестів, організація сімейного дозвілля тощо.

Натомість, оновлення експозиції з використанням інтерактивного обладнання вимагає великих матеріальних затрат, тому ця галузь музейної роботи розвивається повільніше. Позитивною тенденцією останніх років є виникнення нових інтерактивних музеїв, які відразу стають лідерами по відвідуваності, наприклад Музей води, музей прикладної механіки “Есперіментаніум” в Києві, Музей шоколаду у Львові.

Що ж таке інтерактивність у музеї? Інтерактив – це такий взаємозв’язок між музейною експозицією і відвідувачем, який передбачає певні дії з боку відвідувача. Він здійснюється завдяки використанню різноманітних імітацій, механічних, або електронних пристроїв, які допомагають відвідувачу реально або віртуально взаємодіяти з музейними предметами.

Які ж функції виконують інтерактивні технології в експозиції?

1. Функцію “розширеної етикетки” (вибираючи окремий експонат, відвідувач може отримати максимальну інформацію про нього);

2. Дають віртуальну можливість вийти за межі експозиції і навіть музею;

3. Допомагають відчути себе в іншому просторі, часі, або в іншій ролі;

4. Дозволяють відреагувати на побачене, або почуте;

5. Створюють ефект “занурення” в атмосферу експозиції;

6. Вносять різноманітність, ігрові моменти;

7. Здійснюють озвучення експозиції.

Міра і спосіб використання інтерактивних елементів залежить від місії і концепції музею. Найчастіше музеї, які мають історичні колекції (Лувр, Британський музей, Ватиканські музеї, Ермітаж та ін.), зберігають свої експозиції у тому вигляді, в якому вони сформувалися. Більшість цих музеїв мають альтернативні пропозиції – це віртуальні тури залами музею, інтерактивні освітні програми й заходи і т. д. В останні роки виникло поняття “віртуальної філії” музею. Так, “Російський музей” у Санкт-Петербурзі вже створив близько сотні своїх віртуальних філій як в Росії, так і за її межами.

Дуже часто музеї відокремлюють експозиційний простір від інтерактивного, облаштовуючи окремі ігрові або учбові кімнати. Переважно, це меморіальні музеї, де відтворені або збережені автентичні інтер’єри; музеї, місія яких передбачає традиційну експозицію. Для прикладу назвемо такі американські музеї, як Меморіальний будинок-музей Е. Черча в м. Олані (штат Нью-Йорк), Музей-садибу Дж. Вашингтона в Маунт-Верноні (штат Вірджинія), Музей Ґетті в Лос-Анджелесі (штат Каліфорнія).

Найчастіше інтерактивне обладнання в експозиціях застосовують частково, акцентуючи лише окремі теми (Замок Альбрехтсбурґ в Майсені (Німеччина), музей Історії Америки та Музей американських індіанців у Вашингтоні (округ Колумбія, США), Музей подорожі (The Journey Museum) в м. Рапід-Сіті (штат Південна Дакота, США).

Вражають повністю інтерактивні експозиції Музею Голокосту, Музею Новин у Вашингтоні та Музею Толерантності в Лос-Анджелесі, де високотехнологічні засоби покликані підсилити особливу місію цих музеїв. Цікавим прикладом інтерактивного музею є Місто-музей Колоніальний Вільямсбург (штат Вірджинія, США), у якому відтворені побут, традиції і ремесла ХVІІІ ст.

Дуже виграшним і природнім є інтерактив у дитячих музеях, наприклад, інтерактивний дитячий музей у Новому Орлеані (штат Луїзіана, США), або у таких музеях, які передбачають учбові завдання: Музей-корабель та Музей Скоуша-Гленвіл в м. Олбані (штат Нью-Йорк, США), “Музей тіла” (Corpus Museum) в Нідерландах, Музей води та “Експеріментаніум” у Києві. Проте названі музеї лише умовно можна назвати музеями, адже в них фактично немає повноцінної фондової колекції та відповідної структури. Відсутня перша ознака музею: пошук, вивчення і збереження першоджерел або оригіналів. Ці установи, скоріше, можна назвати навчально-розважальними центрами.

Підсумовуючи, наголосимо, що історія музейної експозиції пройшла довгий шлях розвитку в напрямку посилення взаємодії з відвідувачем. На її еволюцію впливали різні фактори: етапи розвитку суспільства, громадська думка, традиції, мода, науково-технічний прогрес. Ознакою сучасних музеїв є концептуальність, використання новітніх технологій, а також провадження в експозицію інтерактивних технологій.

Чи є інтерактив панацеєю? В українському суспільстві побутує думка, що саме інтерактивність зробить українські музеї цікавими, відомими і відвідуваними. Насправді це не так. На заперечуючи тих безмежних можливостей, які відкривають у музеях інтерактивні технології, наголосимо, що інтерактив не може бути самоціллю, він повинен лише доповнювати експозицію. Успішність музею визначає багата фондова колекція в поєднанні з унікальною місією, цікавою експозицією, професіоналізмом персоналу і вдалим менеджментом.

Література:

Вайдахер Ф. Загальна музеологія: Посібник / Переклад з нім.: В. Лозинський, О. Лянг, Х. Назаркевич. – Львів: Літопис, 2005.

Гаґоорт Ґ. Менеджмент мистецтва. Підприємницький стиль. – Львів: Літопис, 2008.

Мазурик З. Для чого нам музеї? Інтернет-видання  “Музейний простір”: http://prostir.museum/publications/ua?id=1727

Музей: менеджмент і освітня діяльність. – Львів, Літопис, 2009. – 224 с.

Рутинський М., Стецюк О. Музеєзнавство: Навч. посіб. – К.: Знання, 2008.

Словник-довідник термінології музейництва / Роман Микульчик, Петро Слободян, Єлизавета Діденко, Тарас Рак. – Львів, Видавництво Львівської політехніки, 2012. – 128 с.

Якубовський В. І. Музеєзнавство. Підручник. – Кам’янець-Подільський: ПП Мошак М.І., 2010. – 352 с.

Підготувала Данута Білавич